Село Косів розкинулося по обох боках річки Білий Потік. Довжина річки понад 23 кілометри. Вздовж ріки розташовані водні джерела та багнисті запливи. Бере свій початок з безлічі багнистих і водних джерельних місць, що на Сіножатах та Руді, які розміщені далеко за селом (понад 9 кілометрів). Колись річка була повноводною, розливалась і затоплювала навколишні простори, утворюючи подекуди багнисті запливи. Річка Білий Потік впадає в ріку Серет і є її правою притокою. Через село вона котить свої хвилі з заходу на схід. До Другої світової війни за течією ріки в селі створено два ставки: один на західному краю, а другий — на східному краю села. Один з них менший, а другий більший, який мав довжину один кілометр. В другому ставі поміщик годував рибу. Відповідно до цього було два водні млини. Тепер в селі є один млин, що працює на електричному струмі. Перший водяний млин, що напроти панського двора, та гуральня були збудовані за прикладом міста Чорткова в 1880 році. Треба завважити, що на польській військовій карті з 1932 року ріка Білий Потік називається Біала Млинівка (Біла Млинівка), що не має під собою, навіть, логічногогрунту. Білі береги біле дно ріка має лише в околиці села Білий Потік і села Біле, і то на значно довшому відтинку, ніж решта ріки. Береги і дно в цих ділянках білі, бо річка перетинає вапняково - пісковитий грунт.
Як відомо із стародавніх хронік спочатку село було в посілості польських магнатів Потоцьких, зокрема Потоцького-Каньовського. І коли цей великий маєток розпався на частини, то одна його частина опинилася в руках Бучацьких. Взагалі ціле Поділля аж поза Бучач колись належало Потоцьким. Десь на початку XVIII століття Косів перейшов у власність двох братів Рубчинських, котрі побудували для селян двоклясову школу і греко-католицьку церкву св. Параскеви (зараз Введення в храм Пресвятої Богородиці ) (в 1812 році).(священником був Віктор Чаплинський) 120 моргів (70 гектарів) поля вони подарували церкві, а 24 морги (13 гектарів) — для школи. У 1848 році продали фільварок вірменинові Богдановичу, який збагатився від продажу харчів для окупаційного російського війська на Мадярщині. На цвинтарі він збудував каплицю та усипальницю, де був похований сам, його дружина та родина. Його старший син любив заглядати до чарочки і часто відвідував картярські казіно Франції, Бельгії та Швейцарії. Програвши в карти, завинив велику суму грошей. Фінансові екзекуції вже чекали, аби продати весь маєток Богдановича. Проте, пущена куля в скроню врятувала сім'ю від жебрацтва. Маєток перейшов до малолітнього Михася Богдановича, який пізніше закінчив сільськогосподарський ліцей в Познані. Молодший його брат поступив в монарший чин, а сестри стали учительками. Після Другої світової опинився в Польщі, куди потім забрав двоє своїх дітей. Перша документальна згадка про село з 1450 року. В 2000 році Косів святкував своє 550-річчя. А звідки ж така назва села? Кожне місто і село, має початок свого заснування, свою історію. Розмовляючи ще в дитинстві із старожильцями села, ні один з них не натякував на те, що назва Косів походить від, скажімо, якогось прізвища, особи, котра мала б бути фундатором села (як перший мешканець). Не відома також така назва річки, ні польського магната, від якого пішла б назва села. Адже річка, яка бере початок з водних джерел, що на землях Косова, називається Білим Потоком. Таку ж назву має сусіднє село. Більшість старожильців села схилялися до думки, що назва Косів походить від слів «коса», «косити». В декого була інша версія, що назва села походить від першопоселенців Косняків. Якщо так, то село було б назване Косняківкою, а не Косовом. Скажімо, назва Хом’яківка походить від першого поселенця Хом'яка, а назва Сабатівка (одна з ділянок села) — від сабатів — суботників (лат. слово cabbala — субота). В селі Хом’яківка мешкала пані Городецька Валентина з чоловіком Чернецьким Іваном, який учителював в Косівській школі, викладаючи малювання та креслення. В їхньому користуванні було близько 80 гектарів орної землі, гарний панський двір та великий сад. Економом був Торончук Павло, що мешкав в Косові. В 1947 році панство виїхало в Польщу, а їхній маєток, в тому числі й двір, розорено. Імовірно, перші з поселенців цього села займалися виготовленням кіс і то не тільки для власного вжитку, а й на продаж. Звичайно, назва ділянки польових угідь Руда вказує на багатство цієї місцевості на залізну болотну руду. Відомо, що ні одно середньої величини село, до категорії якого належить Косів, не обходилося без пана (поміщика). Як про це в народі повідають: «Де вівці, там і вовки». Від стародавніх людей села Косова доволі часто приходилось почути слово «буланка». Так називали вони криницю, що за селом, в діаметрі понад 60 метрів з холодною водою, на дні якої «бушували» численні джерела. Вода в ній чиста, чиста, як вранішня роса. З нею давні косівчани пов'язували дві легенди. Перша з них, що вона має особливі кліматичні властивості. Наприклад, стоїть посушливе літо, спека, немає дощу. Досить спеціальними граблями збурити її дно, почистити струмок, що виводить від неї воду в річку, і ось вам дощ готовий. В дитинстві мені довелося бачити на власні очі, як це робилося. Селяни виготовляли драбину з відповідної товщини балок та відповідної довжини, скріплюючи їх скобами. Такі балки вужиком (мотузком) підкладаючи ще одну балку під них, затягували на криницю, а на них клали дошки. Буланка мала круглу форму і високі береги (подекуди навіть два метри). Рівень її води не змінювався навіть в посушливе літо. Дно збурювали спеціально зробленими граблями. Друга легенда стверджує, наче б поблизу криниці в старовину існувало село, яке називалося Буланкою. Воно перестало існувати лише після того, як дерев'яну церковцю разом з дзвіницею цілковито поглинула трясовина, а згодом на цьому місці утворилася величезна багато джерельна криниця, а поруч дві менших. Село зникло, а його назва залишилася в пам’яті народній. З часом і річка Буланка — ліва потічок – притока річки Білого Потоку обміліла, перетворившись на маленький потічок. Не слід шукати історії села Буланка, бо жодної документації про це немає. Мовчать і німі свідки старовини, бо ні одна лопата, ні один джаган не торкнулися матері-землі, щоб підтвердити легенду. Кружляли в народі, навіть, такі чутки, що ще довго після катастрофи не раз доводилося спостерігати, як на поверхню води криниці випливали рештки церковних прикрас та ікон. А ось і ще одна легенда, яка розв'язує загадку про назву села Буланку, яка ймовірно пішла від назви буланого коня світлої бурої масти. Отже, легенда мовить, що один із магнатів, як тільки Польща загарбала галицькі землі, одержавши від польського короля маєтність в цій місцевості, збудував дерев'яну хату з господарськими будівлями. Вслід за цим село набувало поселеницьких темпів, росло. Та ніяк не приходила в голову думка, як назвати його. Прізвищем батька вже названо місто, в якому в тінях дерев ховався замок і на весь зріст піднімався над його будівлями. Це був Бучацький замок, побудований ще за часів галицьких удільних князів. Та раптом король викликав до себе молодого магната на засідання Сейму, яке тривало кілька днів. Чимало вражень, розчарувань прийшлося винести йому з цього різношерстого зборища свавільних і незалежних гультяїв. Повертався додому з думкою якнайшвидше зустрітися з молодою дружиною, відчути солодкість її уст та теплих обіймів. Тому молодий граф поспішав. А дорога була не близька. Перший і наступний день повертаючої подорожі з короткими перевалами та попасом коней минули без пригод. Ночували під голим небом. Наступний, третій день зустрінув їх теж привітно. Але поки приїхали до знайомих місць, то день вже згасав. Та додому тут рукою подати. Експорт не зупинявся, а успішно долав ледь висохлу від дощу дорогу. Перед тим ось два дні як скроплював ниву і дорогу рясний літній дощ. Було вже темно, коли вони завернули на знайому дорогу, яка сповзала вниз до річки. Граф наказав їхати галопом. Незчулися, як виїхали на дерев'яну дорогу, зроблену з галуззя лози, а далі — на міст. Земля була мокра, а дерев'яний покрив слизький. Граф їхав на чолі челяді, але мало що бачив поперед собою. Тут нічна темінь ставала ще густішою. А річка бурлила. Здавалося, що вона щось промовляє до незвіданих гостей, що наважилися в таку темноту продовжувати свій шлях. І сталося щось непередбачене. Кінь разом з вершником потрапили до води. Ледве граф встиг витягнути зі стремен ноги. Це сталося так несподівано, що граф не встиг навіть про щось подумати. Та все ж таки товариші, а тим більше й його кінь, що називався Буланкою, допомогли врятуватися графові. Граф не міг довго забути цього випадку, який і для нього не пройшов безслідно. Це підказало йому, як назвати село. Село було названо Буланкою. Буланкою назвали також і річку за селом, яка омивала його зі сходу. Вона ставала повноводною навесні та в сльотаві дні. З півдня шумів невеличкий ліс, а тому село Буланка мало сприятливий природний захист Але ліс не міг задоволити паливне питання села, тому вони привозили дрова з сусідніх сіл. Минали роки. Село жило своїм буденним життям, зазнаючи все нових і нових панських утисків. Громадськість села побудувала дерев'яну церковцю. Та всяка легенда має свій кінець. А кінчається вона смутно. Одного сльотавого року вода в ріці Білий Потік піднялася і затопила всю долину та городи, що прилягали до неї. Піднялися і ґрунтові води. Вийшла з берегів і річка Буланка. Повінь, змила чимало хатів і будинків села, зазнали шкоди посіви та городи. Дуже був пошкоджений панський фільварок. Селяни покинули село, Богом забуту місцевість, і перенеслися на східну його окраїну, на пагорб, куди вже не могла їх дістати полінь. Мешканці нового села почали забувати про цю страшну катастрофу. Залишилася в пам'яті лише назва криниці, яка виникла після стихійного лиха та ділянка поля над Буданкою». А невеличкий струмочок, який давав про себе знати лише навесні та після дощу, теж стерся в народній пам'яті.
Сьогодні Косів переживає, як власне кажучи, й уся Україна, непрості часи. Але вперто вірить в перемогу незалежної України, а його люди все роблять для того, щоб завтрашній день став кращим, світлішим і величнішим. В’їжджаючи в село, ви побачите добротні будинки косівчан, які потопають в квітучих садах. В центрі виділяється красуня – школа, відбудована в 2000 році після липневої стихії, в якій працює 24 вчителі і навчається 217 учнів. З першого березня 2007 року після встановлення газового опалення і капітального ремонту відновив свою роботу дитячий садок. Неподалік школи знаходиться Будинок культури, бібліотека. На території села знаходиться новозбудована греко-католицька церква, якою опікується отець Іван Чайківський і православна церква Київського патріархату настоятелем якої отець Богдан Єдинак. В селі діють: лікарська амбулаторія, також функціонує аптека, відділення зв’язку. Обслуговують косівчан п’ять магазини, працює млин.
З історії школи:
У Косові першу сільську однокласну школу було організовано ще в кінці ХІХ століття. Вчителем працював у ній місцевий поляк, в обов’язки якого входило навчити учнів читати і писати, а також виховувати їх у послуші до властей і в страсі до Бога. Згодом побудовано тут більшу школу, де було окреме помешкання і для вчителя. 1902 року споруджено поблизу цієї однокласної школи більшу, чотирикласну. Назагал у цій школі отримували освіту 70 дітей, якими опікувалися читири професійні педагоги: два поляки і два українці. Після чотирирічного навчання діти ще ходили на господарські і рільничі курси двічі на тиждень. Директором і водночас учителем цих курсів був польський освітянин п.Мрозковскі.
На початок ХХ століття у селі вже діяла шестикласна школа, у якій освіту давали кілька вчителів українського та польського походження. Директором школи був поляк П.Маєвскі.
Після 1939 року школа стала семирічною, в якій навчалося близько 130 учнів. В ній працювало 5 вчителів з середньою освітою, але ніхто з них не був вихідцем з місцевих селян. Діти бідняків ходили до школи по кілька місяців, та й то не всі.
В 1968 році гостинно відчинило двері нове приміщення школи, збудоване на кошти держави. Будувала школу міжколгоспна організація.
Протягом 1968 – 1998 років директором школи була Стефанія Пантелеївна Сарахман. З 1998 р. директор школи Петрів Любов Андріївна.
Рік 2000-ий став переломним роком для жителів нашого села і школи. На довго залишиться в пам’яті людей ніч з 4 на 5 липня. Ураган, який пронісся над нашим селом, змінив вигляд будинків, вулиць, а головне – школи. Сотні дерев, які росли на території села, поламані, вивержені з коренем. Білокорі берізки, поважні каштани були повалені сильним вітром на землю. Важко було дивитися на наслідки стихії ранком наступного дня. Наша рідна школа змінилася в кращу сторону, як в середині, так і ззовні. Все тут стало нове: стіни, стелі, класи, парти, дошки, змінилося і подвір’я школи.
Ніколи б не подумали жителі села, що на подвір’ї школи побуває Президент нашої держави Л.Д. Кучма. А він побував тут аж два рази, спочатку, коли школа була зруйнована, потім, коли була відбудована. Леонід Данилович радо вітав школярів з першим дзвоником і навчанням в стінах оновленої школи. Багато зусиль витрачено на відбудову школи. І недаремно нашу школу називають “ президентською “.
Багато учнів, наслідуючи своїх наставників, стали педагогами. Деякі з них працюють в своїй рідній школі: Вишинська З.М. – вчитель.хімії, Карпенко Н.М., Петрів М.М. – вчителі початкових класів, Федорків Г.Р. – вичитель математики, Тешля Л.М., Федорків М.П. – вчителі біології і географії, Греньків А.Д. - вч.ЗВ і ХЕ, Масляк О.І. – педагог – організатор.
Ми гордимося
Пундій П.Й. – лікар, історіограф української національної медицини в США.
Головатий М.М.–викладач Тернопільського технічного університету ім.І.Пулюя
Петрів І.Г. – викладач Тернопільського фінансово-економічного інституту
Мартов С.Є. – викладач Тернопільського технічного університету ім. І.Пулюя.
